На море-2, серпень 2014

Довго думав, якою мовою писати. Писати українською, так російські друзі не прочитають і будуть фапати виключно на картинки. А це зменшить нашу аудиторію. А писати російською, якось не патріотично на даний час. Та і для кого писати? Де вони, наші “русские братья”? Вірно, це перший звіт буде українською мовою. Дасть Бог не останній.

І так. Це не тільки перший звіт українською, але і перший звіт без знаку “18+”. Це велике досягнення. Цей звіт можна буде показати мамі і не соромитись, хоча без сарказму тут не обійдеться. Не ми такі – життя таке. Але все ж таки буде одна маленька обмовка – в відео можуть бути “міцне” слівце, так що обережно, я попередив.

Початок. Підготовка. В цьому році ми планували, кожен собі. Хтось планував поїхати окремо, хтось за півроку змінив напрямок з Кавказького на Одеський. Хтось хотів поїхати тишком-нишком. Хтось хотів їхати “городами” а не по трасі Е95. Як за звичай, мозольчики, авдруги-аєслі, вмененевиходить відпали самі собою. На них ніхто не сподівався і не розраховував, хіба що ті хто з ними хотів їхати разом. Таке бува. Почались попередні консультації і погодження про маршрут, спорядження і інші “продуктивні діалоги”. Старт походу був назначений на 16 серпня (субота). Маршрут: Фастів – Сквира – Тетіїв – Монастирище – Умань – Бершадь – Балта – Котовськ – В. Михайлівка – Павлівка – Одеса – Іллічівськ – Білгород-Дністровський – Тузли – Приморське – Вілково – Ізмаїл. 780 км за два тижні. Автономно, як за звичай.

Просмотреть увеличенную карту

Старт вирішили провести як потрібно, помпезно з проводжаючими та заплаканими серветками. На старт вийшли: Ваш покірний слуга, автор цього звіту і самопроголошений (зараз так модно) голова клубу – Валерій S@mson; Валік – 12 років; Богдан – 8 років; Жека Mandoza, Алексій Кубик; Славко; Ярік; Макс, Федір в епізодах.

До речі, тим, хто не може читати українською, ось тут фотки.
То зібрались і зібрались. Проводжаючи були “княгиня Ольга” та Оніська, який по відомим причинам не змог прийняти участь в поході – бабло пропив допіру. Ми, горді і незламні своєю силою, пов’язали “українські” стрічки на руль та потягнулись до виїзду з міста. Проводжаючи обіцяли тут не шаліти і не наробити нам нових членів команди – байкдемончиків 🙂
Перші 18 км були красно озвучені голосним тріском переднього коліща мого малого – Вальки. Отримав добру порцію “добрих слів” та під затильників. Прийшлось таки стати і зробити. Но як ми дізнались, все в нас є, а ось ні солідолу, ні літолу ніхто не взяв. Місцеве населення, дивилось на дивакувату компанію, яка виїхала з Фастова, а вже в Кожанці ремонтує колесо. Прийшлось імпровізувати на місці. Сало, так, звичайне сало покладене в підшипники може і буде змащувати їх ще довгі кілометри.

Поки ми відремонтували колесо, хлопці взяли прохолодної свіжості, а заразом перевірили чого в нас ще/вже нема, що забили і чого нам взагалі не потрібно. Після “хірургічного втручання” Валькі стало їздити значно веселіші.

В саелі Мале Половецьке, зупинились взяти морозива, а загалом захотіли скуштувати місцевого виробництва. На що відбувся такий діалог:
– День добрий, бабуся, нам сказали що є у вас горілка домашня
– Нема
– Ну тоді продайте нам пляшечку.
– В вас гроші є? Які?
– Звичайні, паперові, гривні.
– Ну так давайте 20 гривень.

Роздобувши “живої води”, поїхали далі. Їздили ми полями та трасами, зупинялися та їхали далі. Доїхали до Сквири.

Почали шукати де заправити “дядю Васю” (газовий балон). Звернулися на одну, на другу, на третю заправку – кругом відмови. То її звільнять, то вони не заправляють, то ще щось. Плюнули і поїхали далі, навіть морозива не їли.


Побачили красивий міст, одна сторона жовто-блакитна, а інша червоно-чорна. Заглянули в місцевий супермаркет. Погода почала зіпсуватися і ми вирішили переждати зливу що наближається на зупинці, а не по серед дороги. За одно пообідати і відпочити. Так і зробили. Злива пройшла, приїхали місцеві хлопчаки подивитись на нас-чудаків, та з’ясувати хто ми і звідки, та куди зібрались. Ми все їм розповіли і відповіли. Пригощати не стали, вони і так не голодують, судячи по їх пикам.
Села і деревні проносились одна за одною. Були красиві, чи навпаки. Але кругом було так гарно, що очей не відвести. Вечоріло. Зустріли стадо корів, та двох пастухів:
– Добридень, де тут поблизу є ставок?
– Нема, – відповідає молодший.
– Та ладно! – наполягаю я.
– Є тут один ставок, джерельна вода, вам туди, – каже старий і махає кудись в сторону.


Нас це насторожило, звідти прийшло стадо корів, але поки що ніхто нічого не став казати, щоб не стати “авдругом”. Хоча так і вийшло. Поставити великого намету було вкрай складно.

Коров’ячі какахи лежали дуже щільно і розгорнути намет 4 на 4 метра, без какахи всередині, дуже складно. Коротше — знайшли ми місце та поставили, какахи в притул, але не всередині. Виходити на “вулицю” без ліхтаря — заборонено, ноги в любому разі витирати не ближче 2-х метрів від входу.

Так, як сапери на мінному полі, і приготували вечерю, склалися в намет та полягали відпочивати. Прийшов “сусід-охоронець” цього “дивного” чудо-ставка, який корові по коліно, де вони купаються в спеку в джерельній воді. Узнав що в нас нема чим ловити, та і випити теж нема. Не дуже сумуючи, пішов до себе — мабуть у самого мало було.
Коли ви їздите “городами” – другорядними дорогами, ви бачите і чуєте значно більше, ніж коли по центральних трасах. Тому що автомобілі не відволікають вас від спостереження за красою нашою країни.
Ранок був прохолодний, але вранішня кава зігріла і допомогла. Треба їхати далі.

Перебрав собі теж підшипники в переднім колесі, теж використовуючи сало в замін змазки. Зібрались та поїхали далі.

В’їхали в Тетіївський район, дорожнє покриття не саме погане і дозволяє не погано катати, апхіли (верх-низ) не дуже великі і майже не помітні.

Найближча газова заправка заправила “спорожнілого” “дядю Васю” без будь яких заперечень. За що, дуже дякуємо місцевого заправника (на жаль не запам’ятав як його звати).
В Тетіїві вперше почались напряги з “народною навігацією” – це коли дорогу розпитуєш у місцевих, перевіряючи через декілька кілометрів вірність попередніх курсів. Народ почав розходитись в думках, кудою краще їхати, по гарній дорозі але кругом, чи по поганій навпростець. Нам краще погана, там нема машин. Так і їдемо. Погана дорога, це звичайна мощена дорога з бутового каменю. Все що могло відпасти – відпало, все що могло сповзти – сповзло, а все що погано було прикріплено – відірвалось і загубилось. За-то дорога дійсно коротша, на кілька десятків кілометрів і жодної машині, тільки одна підвода, яка додатково з коригувала нам маршрут. Дякуємо їм.


Були світлі смуги асфальту і знов мощена дорога, та нічого дуже страшного в цьому не було.

А ж поки ми не приїхали в селище Стадниця, яку ми би назвали Задниця і це не зі злу, а тому що на в’їзді в село великий скотомогильник який так смердить, що на все село чутно. Це якісь жах, як там люди живуть? Ми проїхали все село, затиснувши носи, на одному подиху.

Знов скоригувавши курс за допомогою “народної навігації” ми поїхали в село Клюки, яке насторожено,але доброзичливо зустріло нас. Місцевий мопедист за наклейку пригостив дітей морозивом.

Потім були ґрунтові ділянки, з мощеними дорогами і звичайним полем. В селі Івахни побачили великий танк на постаменті, підійшовши ближче, узнали, що це САУ-152, і в нього можна залізти і побачити що в середині, чого за звичай зробити не можна – все заварене.



Нафоткавшись досхочу, поїхали далі. Апхіли ставали що дальше більше. Все частіше ми, щоб не рвати трансмісію і ноги, ходили пішки. Дуже часто, розумні люди ставили магазини на пів-схилу, мабуть саме для нас. щоб могли зупинитись, перепочити, випити прохолодного, чи з’їсти морозива.

Місцеві мешканці, які взагалі не бачили ніколи нічого подібного, дивувались з нас і питали: “чому не по трасі поїхали?” Приходилось кожен раз знов і знов пояснювати що не хочемо їхати по дорозі під машинами, нас повністю задовольняє трафік одна машина в півгодини.
Надвечір вирішили стати раніше, щоб встигнути поставити намет, та приготувати вечерю ще за світло, так і зробили. Стали в невеличкому лісі, машини туди заїхати не в змозі, бо “добрі” люди перекопали дорогу. При тому так перекопали, що ми на велосипедах ледве протиснулись. За-то як гарно в лісі, куди не може заїхати бидло на автомобілі і насрати там від души!!! Тому що де-хто “пробив фішку” і “замутив мутку” в нас з собою було, то ми і гарно повечеряли і скуштували, і відпочили. Правда з ночівлею не у всіх склалось, хтось ночував на вулиці, да так, що в ранці комарі ходили пішки і не співали п’яні пісні.


Для де кого ранок добрим не був, але це все “пилок для моряка”. У когось перекідка з’їла шкарпетку 🙂
Доїхали до Монастиріща. Ставок цвіте, морозиво дороге, за-то дали годину підживитись, бо техніка почала “падати”. А що це за похід, без фоток і відео. Почав на зв’язок виходити Кубік, в нас сьогодні повинна бути зустріч в Умані, а до неї ще 50-60 кілометрів. Ми стали щільним пелотоном, ніхто не виривався попереду і ніхто не відставав. Так і летіли по дорозі. Яріка поставили попереду, він “лось” ще той. За весь шлях до Умані зупинялись двічі передихнути і один раз Ярік продірявився. Кубік вже приїхав в Умань і радісно повідомляв нам де він і що там робить!
Проїжджали місце, яке означилось в нашому поході “Луганськ-Львів”, саме там, де на наших очах трапилась аварія, яка тільки по добрій волі Бога не скінчилась горою трупів. Тоді фура не зібрала “обгінщіка” з собою, а сама пішла в “зеленку”.
Ще пара годин і ми теж на в’їзді в Умань.

Далі, не розібравшись де ці входи-виходи в Софіївку ми маневрували, кожен окремо. Поки не плюнули і не пішли в парк, а Кубік туди і не збирався. Заодно і всі ті, хто не схотів і вже був тут, пішли відпочивати “під гастроном”.

Нема сенсу викладати наші фотки з Софіївки, там діти, на всіх ключових місцях, все як завжди. До речі ви можете переглянути фотки самостійно, всі картинки клікабельні. Сам парк “Софіївка” дуже красивий і небезпечний, Бодька зумів провалитися в розколину між каменів, прийшлось діставати – дивиться за своїми дітьми. Але безумовно це кращій парк в Україні.
За цей час група майже зібралась до купи і ми поїхали далі. Щоб не їхати по городу, вирішили об’їхати по трасі – це було щось, як по Хрещатику в час-пік. За ті 5-6 кілометрів до нашого повороту я згадав чому не люблю їздити трасами, в повному обсязі.

Тут вперше учасники почали стогнати: “поїхали по трасі, тут 270 км і ми на морі”. Але треба робити так, як було на початку вирішено. Всі бачили нитку маршруту, так і будемо їхати. Одразу за поворотом на Бершадь була не маленька гірка, яку місцеві навіть не пробують заїхати, одразу злазять і їдуть пішки, що ми теж і зробили.

Ось де вам згодяться всі 21(24) передачі. Потік машин одразу зменшився в рази, стало вільно їхати та дихати. Нарвавши на колхозному полі кукурудзи, хоч старої, але смачної. В найближчому селищі встигли в магазин, майже за хвилини до закриття. Закупились і поїхали на сільський стадіон, влаштовувати табір. Все ж такі гарний намет, в який влізають діти, члени походу у ще 7 велосипедів. При тому ніхто нікому не заважає.
Вранці вставали рано, щоб проїхати більш поки не спекотно. Та і стояли ми на стадіоні, часи зараз не спокійні, могли бути проблеми. Але це по версії “авдругов” і “аєслі”, в реалі за вісім років автономних походів, жодного разу не було ніяких проблем з місцевими мешканцями. навіть коли ми п’яні в мотлох спали під гастрономом (“Пітер-Київ”, 2012).

Ярік вкотре заклеїв камеру, яку чомусь різав фліпер. Наступного разу ми вже підкладемо бандаж і проблема буде вирішена. Зараз ми тільки замінили сам фліпер на нову синю ізоленту (це теж не допомогло, звертайте увагу на профіль ободу, не всі профілі однаково “корисні”).

Найближчому магазині ми скуштували смачного морозива і прохолодного. Стан дороги погіршився, апхіли стали різкі, як удар катани по яйцям серцю 🙂 Але це не шугало нас, ми вперто йшли в гору і лихо з’їжджали з гори.

В селищі Джулінка добра дівчина показала нам дорогу до річки Південний Буг, де ми гарно покупались, приготували собі обід та перечекали спеку. Звичайно нас звали залишитись і скуштувати місцевого борщу, але ми ввічливо відмовились і пообіцяли, що іншим разом обов’язково залишимося і скуштуємо.



До речі, місцеві мають такий пристрій, який допомагає жарити м’ясо і картоплю на багатті. Це такий собі диск, з центральним штирем,який забивають в багаття, коли він розгорівся. На наших теренах такого нема, поганий склероз забрав як вона називається, може ще згадаю.
Тут знов почулися стогни: поїхали через Гайворон, на 10 кілометрів ближче чим через Бершадь. Погодились і з цім, чого тільки не зробиш для команди.

Під вечір ми виїхали в Гайворон. Город гарний, но ми їого не побачили, дуже поспішали ставити табір.


Після гарного підйому, побачили дуже “шустрі” комбайни. Оскільки в нас все було, то ми вирішили не морочити собі голови і стали в найближчій “зеленці”, яка на перевірки виявилась справжнім лісом, та ще і закритим для машин шлагбаумом. Перший “авдруг” той час заявив що можуть приїхати, хтось, десь, кудись. Поставили тільки великий намет, прямо у дороги, а багаття розпалили на дорозі, щоб ліс не зіпсувати.


Всю ніч, навколо табору гасала лисиця, іноді підходила настільки близько, що шерсть терлась об намет. Всі спроби відігнати її не дали результату. Так до ранку і бігала.
В ранці, як і віщував “авдруг” приїхали лісоруби, які по-перше рішили повиступати, “не помітивши” намету, з якого спочатку вийшло декілька чоловік, а потім сонний голос спитав: – “хто там і де пістолет?” Після цього, “гості” сталі дуже ввічливі, попросили прибрати дрова з дороги і притримати відтяжку намету, щоб вони змогли проїхати.

Котовку пролетіли на одному диханні. Дорога знов зіпсувалась, на цей раз ґрунтовка посипана щебенем. Я ловлю заднім колесом, велику і гостру каменюку, отримаю подвійний пробій камери і бортіруюсь.


А ось один з прикладів, чому можна і треба їздити по вторинним дорогам – машин взагалі нема, їдь як хочеш.

Так не дуже поспішаючи, ми доїхали до славного міста Балта. Прямо на центральній вулиці ми зустріли приклад гостинності і привітності. Чоловік відпочивав прямо на центральній вулиці, під генделиком. На порозі закладу стояла продавщиця і мабуть хазяїн. Я проїжджаючи повз них попросив те саме що йому, тільки дві склянки. Трохи перекусив і відпочивши. Склали новий маршрут, це погано, який тепер і будемо держатись. Який почався зі стогну: “моря не побачимо, хочу лягти і лежати на морі, апхіли задовбали, ти поганий керівник – не слухаєш людей, більш не поїду без графіка висот” і т.і.

Погодились, що тяжко-важко, що на море не встигнемо (може воно висохне). І що ще 230 км не докрутимо за 3 дні – але це був мій маршрут, я його сам робив під себе, ви самі напросились. Ну то ладно. Рішаємо, що ввечері з Котовська їде тяга на Одесу, це через 3 години, нам приблизно 30 км надо подолати за цей час. Спробували в Балті купити камеру і колодки – не вийшло! Все закрито ще з обіду.

Ривок був знатний, якщо так всю дорогу їхали, давно би були в Одесі. 30 км ми замотали за дві години, не дивлячись на апхили, брак води, з мінімумом перекурів. Але в Котовські нас чекала УЗ-підстава. Тяга, на яку ми так поспішали – скасували, наступна в п’ятій годині ранку.

На вокзалі, підходили менти, цікавились – хто, звідки, куди – стандартно. Щоб не показувати документи, подарував їм наклейку – так простіше і їм спокійніше. Поки ми вирішували куди нам подітися на цю ніч, курили навігатори і GPSи. Під’їхав на велосипеді чоловік, який розпитав нас звідки ми і куди. Як потім вияснилось, Куліков Олександр, директор місцевого музею та депутат міської ради (якщо я все вірно запам’ятав і нічого не переплутав). Він запропонував місце для ночівлі на стадіоні, а “зеленку” яку ми побачили на навігаторі, став відмовлять: “там національна гвардія, все заміновано і ніхто туди не ходить”. Провівши перемовини з директором стадіону, в нас замість міста під намет, з’явився невеличкий готель для спортсменів, на другому поверху стадіону – так ми давно не ночували, останній раз в елітному будинку в В.Новгороді, поруч з квартирою губернатора (“Пітер-Київ”)

Ось невеличкий репортаж, не наш.

За це ми дуже Вам дякуємо! Вранці ми встали о четвертій, а вже в 4:24 були зібрані і віддали ключі, подякували ще раз і поїхали на вокзал. На жаль цю тягу не відмінили і ми поїхали на ній в Одесу.

Майже о девятій приїхали в Одесу. Вітаю Одеса, як я люблю цей город! Одразу пішли брати білети назад. Вияснили що на 28-е нема взагалі нічого, окрім купе і СВ. на 29-е є плацкарти тільки на мінський і вони значно дорожче. Інші чи не зупиняються в Фастові, чи нема місць. Взяли які були.

Оскільки ми знаємо напевно тільки одне місце в Одесі, де можна поставити намети і не хвилюватись, що хтось прийде і прожене, це мис Великий Фонтан. Ми тут вже стояли, в 12-м році (Фастов-Одеса, “на море-1”).

Просмотреть увеличенную карту
Туди і двинули. Щоб довго не блукати і не питати одеситів, поставили Кубіка в голову колони, від під’єднав до мозку свій GPS і ми поїхали. Якщо вам здається що водії в вашому місті їздять погано, поїдьте в Одесу, це щось. Може їх там ніхто не пиздить, але так жити не можна. Дудка аирзунда була вранці надута до упору, так ось на пів дороги вона почала вже хрипіти.

Коли приїхали на наше місто, побачили, що кущів вже нема, все роз’їздили машинами і стати тут нема де. Вислали невеличкі групи для пошуку місця, і таки знайшли його.

Там і розбили табір. На цьому активна частина походу завмирає.




Далі був матрац. Відпочивали, переживали нічний дощ, зустрічали старих знайомих – Сашу Кирилову.



Далі нема чого писати, як завждишній відпочинок. Ловили мідій, пробивали “мутки”, мутили “фішкі” і все в такому дусі. Постійні покатушки в місто, по воду (кращій варіант – “411 батарея”, за туалетом є кран, вільний доступ), бювет напроти ринку, на клумбі Глушкова.

Просмотреть увеличенную карту
Відпочивши пару днів, “завели” собі на таборі собаку – Джека (відкликався), щоб вночі дивився за табором. Як хтось йшов повз нас, він починав гавкати і достатньо було спитати: “- хто там лазить, чого не спиться, де мій пістолет?” Щоб візитер переходив з кроку на біг. Обжилися собі не погано. Дорога, яка їшла повздовж нашого табору була перерита, не нами, і тому їздило вкрай мало автівок, треба було і з іншого боку теж перекопати. Стали думати, а що далі – тиждень сидіти на одному місці – дупа відпаде. Зустрілись з Головою місцевого туристичного клуба – Шевчуком Віктором Георгієвичем і оговорили проблеми і шляхи виходу з них, подальший розвиток туризму в цілому і окремо взятому розрізі – велотуризм.

Приїхав Федір, машиною з Києва і о шостій підняв весь табір словами: сцуко, курва, не дала. Він не зміг вирватися з роботи в похід, але спромігся приїхати на вихідні – зачОт йому!


Цей день якось не заладився одразу.

На морі піднявся шторм 3-4 бали.

В ранці 24-го (день Незалежності) поїхали в місто, подивитись у людей і свої показати. Попали під дощ, але бачили парад вишиванок і Дюка в вишиванці.

Перечекали дощ в під’їзді неподалік центру.

Потім не поспішаючи поїхали на базу, тротуарами, щоб не заляпали нас машинки і водятли. Як не береглися ми, а Менського і Вальку таки покупали вони. Я ось не розумію їх. Я їду попереду, позаду сидить Бодька, за мною ще 3 велосипеда. Перехрестя, я їду прямо, ніяких знаків не показую, навіщо повертаючи ліворуч і майже торкаючись мене, та ще і сигналити мені??? Я розумію, що в Одесі, занадто багато велосипедистів і їздять вони “як бик посцяв”, але ж я все вірно зробив. В Києві би за це давно морду набили, а в Фастові, я мовчу…
Зняли ґрунтовно подрану “командний” намет і поставили федорвську. Не витримала старенька штормового вітру. Треба буде щось нове пошити, а зі старої усяких чохлів і сумок.
Ранок почався з мявкотіння. Нам до обіду прибуло котеня, Джек десь гуляв в цей час.

Але ж коли він повернувся, котик, не спускався з куща. Разом з ним у нас завелись сусіди. Якась дуже дивна пара. Практично не вилізали з намету – мабуть торпеду полірували. Ми же зібрались і поїхали перехоплювати тягу до Білгород-Дністровського. Перехоплення треба було виконати на Сухому Лимані. Приїхали ми туди за 7 хвилин до прибуття, на силу встигли. Мета поїздки в БД – фортеця. Ми з поставленою метою впорались швидко і якісно, та ще встигли на найближчу тягу назад.


Повертались так само, та ще дірок нахапалися. Де які я заклеїв,але їх було набагато більше. Але ми доїхали до вокзалу, загрузились і поїхали.
В тязі зустріли “типового вБкашника”. Ярік спробував наладити “контакт”, але він розказав “страшну казку про вагу”, як вони купляють виключно одноразовий посуд і після їжі викидають його, щоб зменшити вагу велосипеда. Ярік нарікнув, що взяв дома відро картоплі, щоб не купляти, вБкашник впав в ступор. Коли ми почали готуватися на вихід, він взяв вологу серветку і почав протирати свій велосипед… Він мабуть так і не зрозумів чого дикий ржач стояв в тамбурі.

На зворотньому шляху заїхали в музей під відкритим небом – “411 батарея”.

Далі знов на базу, а там займатися всякими милими дуростями і по-всякому відпочивати. Федір і Кубік поїхали до дому, а ми залишились. Трохи сконфігурували табір по-іншому. Щільніше поставили. Посварилися з сусідськими ченцями, з місцевого монастиря, вони нам питалися доказати що дрова на схилі їхні – це була прикра помилка. Вони нам воду пожалкували, яки ж дроваНаші? Вони казали: так це наша земля. Ми у відповідь: так це і наша земля… Потім вони як сусліки виглядали не заберемо лі ми всі дрова, але нам вистачило і тих що було. Наловили два відра мідій, почистили і зробили найвишуканішу підливу до вермішелі.

Менський знайшов десь пластилін і врятував Бодьку, який вже не знав чим зайнятися. Собаку він вже видресирував, багаття палити йому не дозволяли – кругом суха трава, купатися холодно. За півгодини тиші в наметі з’явилась ціла армія маленьких фігурок по мотивам Angry Birds.

Також були знайдено інші іграшки, літак та машинка. Знов катались і фоткались.

Так практично і скінчилась активна фаза нашого походу. 29-го серпня ми вранці зібрали табір і двинулись в сторону вокзалу.


Дома нас зустрічали друзі і багато чого не пам’ятають, а багато чого не зможуть згадати самі стійки з нас. Я додому приїхав на відкрученому передньому колесі.

Так і скінчилась наша мандрівка. Всім, хто до сюди дочитав, біжіть і візьміть собі пляшечку пива.

Share Button