на море-3, серпень 2015

Замість традиційного прологу, невеличке кіно-нагадування усім заклопотаним і мрійникам про подорожі, життя минає.

 

Перший вело-похід став для мене досвідом переповненим неочікуваними відкриттями, перевіркою внутрішньої витримки і фізичної витривалості і звичайно ж чудовим способом випасти з повсякденної рутини. Цей мій викрутас досі важко пояснити частині друзів, а можливим він став завдяки суворій, але справедливій чоловічій компанії п’ятьох БайкДемонів, яким висловлюю свою подяку: Валера Самсоненко — S@mson; Валік Самсоненко — Foster; Богдан Самсоненко — Бодька; Вова Ганіч — Ganich; Віталік Кінда – Kenda


Отже, відпрацювавши останній день в приймальній комісії університету, я виймаю з під столу туристичний рюкзак, обвішаний кариматами, і урочисто повідомляю злегка здивованим колегам, що вирушаю в похід, плутаюся у відповідях про маршрут, але обіцяю щодня писати смс, що ще жива .

Старт. 15.08.2015. Фастів-Вапнярка-Одеса
Старт був раннім і стрімким. Приїхавши близько п’ятої ранку на вокзал, ми застрибнули з вєліками у вагон за кілька хвилин до відправки електрички. Трохи розтривоживши мляво дрімаючий народ своєю посадкою, ми і самі приєдналися до цього не хитрого заняття.

По ходу дізнаюся, що місце нашої першої ночівлі – Одеса. У Вапнярці ми робимо першу і єдину пересадку. Це селище виникло як вузлова станція з появою Південно-західної залізниці, тому можна сказати, що всі чи майже всі, залізні дороги ведуть до Вапнярки .

Від’їхавши 15 хв від вокзалу, ми опинились у лісі, де розклали всій обідній пікнік. Так станеться, що на шляху додому цей самий ліс стане місцем нашої фінальної ночівлі. Отже, дружньою компанією ми з’їли суп, який привезли з дому у 3-літровій банці (!!!), зварили кави, заспівали пару пісень для підняття мандрівного духу і….

вирушили на вокзал, щоб продовжити наш колоритний трансфер укрзалізницей в Одесу.


Ввечері Одеса зустріла нас м’яким світлом ліхтарів, розніженим запахом моря, і захмелілими поглядами відпочивальників. Коли ми заїжджали на пляж, де освітлення ставало все слабкішим, я виконала карколомне, але, на щастя, уповільнене піке над переднім колесо через перериту канаву, і засвоїла, наскільки важливим є ліхтарик для сутінкового катання. Намети розкладали навпомацки, так само навпомацки спустились до моря, щоб замочити ноги, і тільки вранці змогли роздивитись, де ж саме ми розбили табір (мис Великий Фонтан, який ще називають — Попівський пляж).

День 2-й. 16.08.2015. Одеса-Іллічівськ-Затока
На другий день ми подолали відстань від Одеси до Затоки. Роздивившись кораблі і зброю, виставлені у парку “411 батарея”, ми виїхали за місто в напрямку Затоки. На в’їзді в Іллічівськ зустріли усміхненого казаха-далекобійника, який пригостив нас пряниками і консервами. Вже за кілька тижнів у новинах скажуть, на хвилі українського ленінопаду в Іллічівську нарешті зняли Ілліча.


День був спекотним, траса переповнена автомобілями і багата на підйоми і спуски, тому через кілька годин у дорозі ми дозволили собі трохи розслабитись, повалятись на галявині і поїсти кавунів. Проїжджаючи Затоку ми з головою поринули в атмосферу дешевого курортного шику: свіжий асфальт, що розходиться хвилями до узбіч, замість рівної дороги з розміткою, пансіонати, побудовані за принципом «баня, а через дорогу роздягальня» (ночують люди на одній стороні вулиці, а обідати і в душ ходять на іншу), що значно пожвавлює курсування пішоходів на проїжджій частині і додає переживань велосипедистам-новобранцям.

При в’їзді на пляж відбувся короткий, але важливий діалог:

Як справи, малюк?, – Віталік до малюка, який грається у піску
У нього – добре, а у вас є 15 хвилин, щоб розбити табір! Скоро почнеться атака комарів!, – відповів за надто заклопотаного малюка батько.
І вона почалася… на все живе й їстівне: вечеря вийшла приправленою комарями, відкриті частини рук і ніг вкрилися слідами укусів, які ще кілька днів нагадували про себе.
Не зважаючи на ці всі нюанси, від другого дня залишився присмак приємної втоми.

День 3-й. 17.08.2015 Затока-Лебедівка
Щоб вибратись з пляжу на дорогу нам довелося пройти близько 4 км пішки, тягнучи велосипеди вздовж узбережжя. Чудова можливість подумати про щось своє, поки море змиває кожен твій свіжий слід з піску.

А якщо заїхати на косу на машині, то вже точно буде не до екзистекційних роздумів… Відкопувались гуртом.


Після важкого початку третього дня ми вибрались в цивілізацію і вже традиційно відсвяткували це поїданням кавуна. У дорозі вже було не так спекотно, як в перший день, підйоми були менш крутими, а ввечері нас чекав облаштований кемпінг з душем і мальовничим урвищем. Ми приїхали у Лебедівку.


День 4-й. 18.08.2015. Лебедівка – ???
4-й день – це термін, якого достатньо, щоб збитися з рахунку діб, проведених у дорозі і перестати орієнтуватися у просторі. Погода зіпсувалася, ми дозволили собі пізній підйом і довгі збори і лише після обіду вирушили з Лебедівки у напрямі Вилкового. Їхали до тих пір, поки дозволяв світловий день, а потім розбили табір поблизу станції, яка обслуговує систему водопостачання. І потрапили у ситуацію «золото миємо, а голодні виємо» – виявилось, що питна вода там у великому дефіциті…


але гігієну ми не порушили. На фото синхронна чистка зубів “резервною водою” 

Повертаючись, особливостей маршруту, який ми проїхали у цей день, хочеться підкреслити пікантну деталь – паралельні дороги. Колись асфальтована траса, розбита настільки, що машини змушені прокладати поряд з нею ґрунтові польові дороги. Ті кілометри абсурдних доріг, стоять десь поруч з феноменом української «безкоштовної» медицини і зарплат «у конверті»… Хлопці жартували, що то так про велосипедистів дбають у цьому регіоні, і для них виділили цілу дорогу.

День 5-й. 19.08.2015. ??? – Татарбунари – Вилкове
Рекордний за кілометражем день, накрутили більше 70 км! Їхали переважно через поля і села. Дороги продовжували вражати своєю непридатністю для проїзду автотранспортом.

А от гуси й ослики почувають себе в Татарбунарах добре!

Ближче до Вилкового в’їхали у природній заповідник – трава понад 2 метри висотою, безкраї болота і нарешті хороша дорога. Табір розбили у сосновому лісі, на березі ставу.

Запас чистих речей починає вичерпуватися, хочеться чогось гарячого і рідкого, готуємо суп. Засинаю з великими сподіваннями на завтрашні враження від Вилкового…

День 6-й 20.08.2015 Вилкове – Кілія

Вилкове напевно не потребує представлення, однак хотілося б поділитись кількома спостереженнями: по-перше, там треба обов’язково побувати всім; по-друге, канали достатньо наповнені водою навіть наприкінці літа; по-третє, сезон дунайського оселедцю – весна і на цьому крапка, не слід його шукати влітку, знайти зможете, а їсти – ні . У центрі за помірну ціну нам запропонували екскурсію старою частиною міста, годинну прогулянку на човні з виходом у Дунай, дегустацію місцевого вина, організували стоянку для велосипедів і зарядку мобільних телефонів.
Човен, виготовлений місцевими майстрами за схемами і технологіями, які використовувались для будівництва козацьких чайок — так нам сказали 🙂 .

Випливаємо зі старого міста у рукави Дунаю.


Трохи екзотичної фауни:

Дорогою до Кілії можна було вивчати системи водних каналів, шлюзів і решти конструкцій, які сприяють розподілу води на землях, де зустрічаються Дунай і Чорне море.
Ми виснажились, велосипеди теж почали вимагати додаткового технічного догляду і заміни шин.

День 7-й. 21.08.2015. Кілія-Ізмаїл-Одеса
Вранці вирушили по дамбі у напрямку Ізмаїлу, не упускаючи можливості зайвий раз по-купатись у Дунаї, це саме там можна побачити молочні ріки, кисільні береги… і рисові поля.

Ізмаїл. Знову пробите колесо. Приїзджаємо на залізничний вокзал. Всі втомились, а Бодя – нє!


Ми взяли квитки на нічний потяг Ізмаїл-Одеса. Поки чекаємо його, їдемо на прогулянку містом, знову купаємось у Дунаї і потрапляємо під дощ.

Знаходимо дунайську сельодку, за якою полювали ще з Вилкового. Швидко виявляється, що сфоткатися з нею можна, а їсти не варто. Улов не першої свіжості відправляється у смітник…


Вечір закінчується на вокзалі. Той самий потяг з нами чекають Оля і Женя з Дніпропетровська і хлопці з Тячева, які так само, як і ми, доїхали до Ізмаїлу на велосипедах. Поки роззнайомились, розспівались вже і потяг подали.

Якщо говорити про потяг коротко, то зазначу, що загальний вагон – тонка справа, вимагає витримки і дипломатії!

День 8-й. 22.08.2015. Одеса-Вапнярка
Прокинулись ми в Одесі, зробили коло ранковим центром, заїхали на Приморський бульвар, Дерібасівську. Проїхали по велодоріжці в парку Шевченка, на прощання скупались у досить чистому морі і поїхали на вокзал.



А ввечері вже розкладали намети у знайомому вапнярському лісі.

День 9-й. 23.08.2015. Вапнярка-Жмеринка-Фастів
На 9-й день нам довелось організувати ранній підйом і блискавичний збір речей, щоб встигнути на ранню електричку. Пересадка у Жмеринці зайняла трохи більше години.


За цей час Вова проводить нам екскурсію вокзалом-кораблем, який є зразком української модерної архітектури.

Швидко спуститись від високих матерій до справ земних допомагає електричка Жмеринка-Київ – останній етап нашого вояжу.

Отже, наш недитячий «дитячий похід», в якому ми провели 9 незабутніх днів літа, довів, що якщо наполегливо крутити педалі, то за цей час можна прокласти маршрут в 300 км, щоб побачити Одесу, Чорне море, Дунай, рисові поля, виноградники, українську Венецію – Вилково, румунські береги, з’їсти неймовірну кількість кавунів, влаштувати гітарний концерт на Ізмаїльському вокзалі і ще раз переконатися, що життя прекрасне.

П.С. Поки писався цей звіт, у мене з’явився власний велосипед, на якому я по-трохи намотую нові кілометри в очікуванні більш серйозних вело-виїздів.

Тим хто дочитав сюди, невеличкий бонус – наші фотки тут>>>
Аня Р.

Share Button